Щоб усього-на-всього знати, як ростуть проліски, треба прожити багато. Колись нам було літ по п'ятнадцять, і ми з одним хлопцем пішли в таке місце, що звалось Варчин хутір, по праву руку од дороги на Кайнари. Там уже ніхто не жив, тільки стояли височенні осокори й росли проліски, й більш ніде в наших краях їх не було. І ми пішли туди й викопали собі кожен по одній цибулині, й несли в руках додому, а це кілометрів п'ять, і посадили кожен у своєму дворі.

І ось чому потім треба було прожити багато: пролісок на новому місці утворює колонію повільно. Років п'ять щовесни з землі витикається тільки одна квітка. Потім ще дві-три. Потім тебе десь чорти носять довго, не одну весну, ти про все забуваєш, що було раніше і чого ти ждав. А тоді приїдеш на покинуте місце — а там їх уже багатенько. А все одно менше, ніж було на Варчиному хуторі, що тепер розораний, чисте поле замість осокорів. І дивно: вже мало знайдеш людей, що пам'ятали той хутір, а ці, пересаджені тобою проліски — такі самі, незмінні, сині, як ніщо інше в цих краях у цю пору. От тільки ці проліски нагадують, що тебе самого вже майже нема, і ти не можеш їм сказати: здрастуйте, я ж вас оцими руками посадив. Бо це ті самі проліски — а от руки вже не зовсім ті.

Років п'ять щовесни з землі витикається тільки одна квітка

Я взяв звідси ще одну цибулинку, маленьку, як горіх ліщини, й пересадив за сто кілометрів далі, де живу тепер, і бачу, що вони там знов приживаються повільно — ми живемо набагато швидше.

Був недавно в того хлопця, з яким колись ходили на Варчин хутір. Він сидить коло хати під навісом, дивиться, як падає дощ. Той хлопець тепер лисий дядько, вредний і самотній, висловлюється кучеряво, хоч і цілком у цій ситуації зрозуміло:

— Ех, брат, не туди сучка санки верне!

×