Коли падає пухнастий густий сніг, ждеш іще якоїсь рідкісної радості. Іноді це трапляється. Ось — дзвінок, і голос, якого я не чув літ десять. Це Оля. Хата її баби Наталки колись стояла по сусідству з нашою. Тепер Оля хоче записати на себе ту землю, от їй і треба мене, для уточнень.
А мені давно треба уточнити дещо в неї, але це таке, що просто так не спитаєш. Треба, щоб хтось обізвався до тебе звідти, тоді — можна. І ось вона обізвалася, і я питаю те, що мені треба: які віконниці були в баби Наталки?
— Сині! — без паузи каже Оля.
Мені це важливо. Я любив ту хату, а от забув, які в неї вікна. Як прийшов з армії, баба вже не жила на світі, й ми з Олиним батьком ту хату розвалили, щоб город не гуляв, якась зайва травина виросте. А тепер от важливо, які ті вікна були.
Із Олею воно десь так само, як із тою хатою. Я зараз поясню. Наші доньки — однолітки. Якось із моєю донькою ми косили в нас на городі траву, давненько вже. Бачу — бабиною межею хтось іде, таке як Оля. Бо правою рукою, одведеною трохи вбік, робить такий плавний рух, наче бреде по пояс у воді, а рукою помагає собі. Й бачиш ніби не її, а оцей тільки жест, немов вона нарошне так робить, щоб ти дивився не на неї, яка вона є, а на оцю руку.
Колись ми були гарна пара
І я кажу своїй доньці:
— Бач, вона не змінилася! Колись ми були гарна пара, наші матері так казали.
Моя донька дивиться на мене великими чудними очима. За секунду я розумію, чому: по межі йде не Оля, а її донька. А рукою робить так самісінько.
А зараз я питаю по телефону:
— Олю, яка ти тепер?
— А, таке — старе, погане! — каже вона тим голосом, який у неї схожий на жест правої руки, що відводить погляд убік і не дає себе згадати.
Коментарі
6