На початку тижня встановилася така погода, що подумалось: невже цієї зими більше не буде? І якось наче твоя вина в тому є — не надивився на неї, не встеріг, не прожив її уважно. Ще ввечері першого числа йшов густий лапатий сніг, схожий на вальс, і не підозрювалося, що він, може, останній, а ось тобі вже й дощик, зовсім весняний, такий, що гіркувато пахне живим корінням трави, хоч її самої ще не видно. А зима де? Почуваєшся так, немов ти був при ній пастухом — і загубив її, і тепер соромно.
Це відчуття таке обтяжливе, що його б краще якось обійти, оминути. Одначе, ніколи до цього не готовий, і ніколи не знаєш, де воно тебе підстереже, і розпізнаєш його вже аж тоді, коли попадешся, коли вже пізно. І ти панікуєш, берешся щось надолужити, нажитися втраченим, озираючись назад, хоч правильно було б якраз не озиратися.
Цьому тебе ніхто не научить, хіба що сам, і то не остаточно, гарантій тут нема, бо це завжди пограниччя, таке місце, де закінчується щось важливе для тебе, де ти бачиш його востаннє — якщо встигаєш.
Раз було, що, здається, встиг. Мене проводжали в армію весною, і я в той багатолюдний вечір хотів надивитися на одну дівчину, на яку дивився всю зиму перед тим. На проводах не пив ні краплі, щоб бачити її якнайточніше, мовчки й при ясній пам'яті. Тоді це вдалося, як вдається подвиг. Одначе, як усякий подвиг, це не стало моїм досвідом, рятівним чи хоч би для чогось придатним. Бо все одно й досі не вмію ані повторити щось отаке, ані хоча б бути готовим до нього — як оце тепер, коли загубив зиму.
Мабуть, отакі ситуації нагадують тобі, що ти нічого не можеш забрати з собою — тоді, коли підеш із цього світу.
2 
1
Коментарі
1