Мій юний друг Юрик схожий на молодого ведмедя з надто уважним поглядом. Це витримують не всі, тому Юрикові важко заводити знайомства.
Я порадив йому скористатися телефоном. І він миттю призначив зустріч:
— Щоб мене впізнати, буду з білими трояндами!
Я сказав, щоб він не спішив. Та Юрик не послухався. Того вечора він дуже змерз і ліг спати в сльозах: вона не прийшла. Або й прийшла, але здалеку побачила не лише троянди. А я ж казав: не спіши!
— Вам легко казати, ви — красивий! — зітхає Юрик.
Мені таке приємно чути, хоч це й неправда. Я при першій зустрічі теж налякаю кого хочеш!
— І що б ви робили на моєму місці?
Ти побачиш мене, злякаєшся і втечеш
— Я б привчив її до свого голосу в телефоні. А потім би прийшов. Вона шокована, та вже пізно — звикла! Головне — не прийти надто рано.
— А як вона сама захоче мене побачити ще до того?
— Скажи: лежу в лікарні, аж у Радомишлі, ногу зламав!
Тепер Юрик послухався. І вже третій день веде телефонні бесіди. Мені самому дивно, але здається, що Незнайомка справді до цього звикає. Й можливо, час їхньої очної ставки близько. Але Юрик, травмований отим випадком з трояндами, передбачливо каже їй:
— А уяви, що колись, не тепер, ми зустрінемось, ти побачиш мене, злякаєшся і втечеш. Мало що може бути!
Мабуть, вона каже, що не втече, бо Юрик продовжує:
— Я прийду? ні, не тепер, ще рано? прийду з газетою, по якій ти мене впізнаєш. Але я її сховаю. Коли побачу дівчину, яка когось жде, а газети ж не бачить, тоді я підійду й спитаю: "Дєвушка, ви не оцю газету виглядаєте?".
Мені чути, як вона відповідає:
— Ні, я виглядаю зовсім іншу газету!
— Ух ти! — каже Юрик.
І вони обоє сміються в телефон.
1 
1
Коментарі
1