Ух ти!

 

Дзвінок, міжміський — моя юна учениця хоче порадитися. Її запитання трохи дивне: як повинен поводитися журналіст, коли він став свідком сенсації?

Прошу уточнити, хто був свідком і що сталося. Вона пояснює:

— Я була свідком! У мене на очах застрелили бізнесмена!

— То сідай і пиши.

— Пізно! Коли це сталось, я так розхвилювалася, аж забула, що треба писати. А коли згадала — всі про це вже написали, хоч і не були там!

— Що ж ти тепер од мене хочеш?

— Хочу знати, як правильно поводитися, коли мені наступного разу знову пощастить!

Отак вона сказала. Геніально простодушно. Вона сама — сенсація, але не знає про це, а я не знаю, чи зумію їй щось пояснити. Хоч і розумію, що вона хотіла спитати: як навчитися писати так, щоб не заважало хвилювання. Але ж це зовсім різні речі. Одне з двох: або хвилюєшся, або пишеш. Може, в цьому непедагогічно признаватися, але між тим і другим іноді минає років 30. А в мене буває ще й більше.

Я була свідком! У мене на очах застрелили бізнесмена!

— Ух ти! — каже вона.

Знаю, не повірила, бо що для неї оті 30 років, якщо їй самій немає 20? І вона ще вірить, що завтра пощастить саме так, як хочеться. Вона б так і сказала, але мій авторитет, мабуть, не дозволяє їй заперечувати вголос. Цим я й скористався, щоб вивести бесіду на рівень приблизно-розумної закругленості.

Одначе почувався так, наче обманув дитину. Чи щось важливе недоговорив, чи навпаки — щось зайве сказав, — хоч, може, й не зовсім дурне. Наприклад, про тії 30 років. Мабуть, не треба було про них. Бо кожен проживає їх сам, і цим неможливо поділитися.

Минув день, і я вже знаю, що треба було сказати: "Ти злякалася, коли бачила це? Значить, поводилася правильно!" Навряд чи вона би до кінця зрозуміла, але це була би правда.

×