Сумно, що твій досвід старіє. У мене є знайома дівчина, яка вміє писати. Так їй Бог дав. І їй треба це робити, як підказує мій досвід. І тут він не помиляється. Ту дівчину я рідко бачу. Бо вона третій рік перебуває в тих місцях, про які зараз усі, навіть ті, хто там ні разу не був, говорять і пишуть. Думаю, краще якби писала вона, а не вони. А вона каже, там це робити соромно перед хлопцями, що зайняті серйозним і трудним ділом. Мій досвід у це вірить, бо так воно й є. Писати соромляться якраз ті, хто це вміє.

Ми з нею іноді листуємося емейлом. Часом вона кілька днів не озивається, що зрозуміло. Я не залишаю спроб переконати її. Пишу, зроби щось просте, хоча б репортаж. Він вимагає описувати лише те, що бачиш, тобто, це чесний жанр. Покажи певний процес у реальному часі, додай кілька знімків, ото й усе. Добре, каже вона, в мене є щось таке. І надсилає в супроводі економного тексту кілька знімків. На першому — гвинтівка. На другому — вона на сошниках. На третьому — з оптичним прицілом. Далі — жменя нових патронів. Потім усе те саме, тільки на стволу є насадка, що гасить полум'я пострілу. І останнє — знов те саме плюс ремінь, що тримає зброю на плечі.

Щось мені тут було не так. Може, у зброї не той дизайн, до якого звик у молодості. Але це не моє діло й не мій досвід. А от щодо репортажного жанру, дозволю собі досвідчено запитати — де тут процес, переданий очевидцем подій? Вона не образилася. Відповіла просто — ви можете не повірити, а це і є саме те, що я бачила в реальному часі. Всі знімки робила один за одним, протягом цілого року, поступово. В міру того, як з'являлася можливість купити спершу гвинтівку, потім для неї патрони й далі потроху все інше, аж до ременя.

×