Надвечір іду додому повз пивбар, де столики на вулиці, й бачу голуба. З ним щось дивне. Він іде пішки геть від столиків, іде чудернацьким зигзагом, плутається лапками в траві й падає носом у землю. Встає, хитається, нерівно іде далі, знов падає. Знов устає, упираючись крильми. Й знов падає. На мить здається, що я чую, як він бурчить: "Ну ні хрєна собі!".

Ясно: наклюкався хліба, змоченого в пиві. Уявляю, як завтра болітиме його бідна крихітна голова.

Й згадую, що давно не бачив тут одного прикметного хлопця. Не називатиму імені, бо його в тих краях усі знають. Оцей голуб мені чимось нагадав того хлопця, хоч той і не п"є. У нього — інше. Він думає, що він — афганець. Про мене він теж думає, що я афганець. Мабуть через те, що я ношу на плечі офіцерську польову сумку. Він завжди заклопотаний, але все бачить, непоміченим не пройдеш. Він біжить навперейми й доповідає, хто з ближніх афганців помер, хто в госпіталі, в кого новий протез. Про померлих — обов"язково на початку. Іноді перепитує: "Вы на похороне были? Все наши были!".

Рубь на кофе выдаете?

Насправді він не афганець, а колишній моряк-підводник. Щось там на глибині сталося з їхньою субмариною, й відтоді він такий. Можливо, пам"ять про справжній страх витіснена у нього іншими клопотами, й це рятує його.

Під кінець бесіди він каже: "Рубь на кофе выдаете?". Доки шукаю "рубь", він розповідає ще якісь новини про не відомих мені афганців. Буває, що його новини закінчуються до того, як я видаю йому "рубь". Але він обов"язково мусить щось сказати замість "спасибі". Як новин уже нема, просто каже: "Завтра — воскресенье!" абощо.

Так от, щось давно я його не бачив.

×