Цю дивну пригоду я пережив кілька днів тому, йдучи ввечері по Хрещатику. Падав дощ, і погода була більш вологою, аніж холодною. Я собі задумався про щось таке, що зовсім виключило мене з навколишньої дійсності. А коли виринув із цього стану, то виявилось, що не можу отак от одразу згадати, яка зараз пора року, точніше, який зараз місяць — березень чи початок квітня. Питання здавалось цілком нормальним і важливим. Одначе, я так і не встиг цього до кінця додумати, бо згадав, що насправді тепер кінець листопада. І пожалкував, що згадав — бо досі не знаю, до якого висновку міг би прийти, якби не додумався про листопад. І що б це мені дало, якби, скажімо, я вирішив, що тепер березень? І чому хотілось, щоб це був саме він, а не щось інше? І чому його так хотілось бачити — як ото людину, що її нема або вона далеко від тебе?
Мабуть, усім очевидно, що пізня осінь, особливо ввечері, у нас буває схожа на ранню весну. Умоглядно я давно про те знав, але оце вперше реально переплутав ці подібності, заблудився між ними, хоч і ненадовго. І період згадування, період виходу з цього лабіринту був нехай і недовгим, але дуже відчутним і вимагав деякого напруження зусиль. Можливо, це був сигнал про наближення якихось ще віддалених, але небезпечних, темних і невтішних для мене часів. Одначе, те відчуття сподобалось мені, я аж засміявся, таке воно було нове і несподіване. В ньому була в чистому вигляді глибока самотність і покинутість, яку, щоправда, відчуваєш ніби заднім числом — коли уявляєш, що міг спитати у когось, який зараз місяць. І хоч на Хрещатику о цій порі багато людей, але насправді йдеться про речі, про які нема в кого спитати. А якщо спитаєш — то будь готовий витримати їхній погляд, перш ніж вони тобі щось скажуть.
2 
1
Коментарі