Бувати там, де ти народився і виріс, усе тяжче для душі, бо там останнім часом якось швидко змінюються краєвиди, що колись здавалися вічними. Ти в їхніх контурах виріс і приміряв себе до них, вони були тобою, а ти був ними. А тепер вже їх не впізнаєш, та й вони тебе, мабуть, не впізнають.
А все через те, що давні дерева старіють і вмирають або вирубуються, а на їхньому місці виростають нові, вже зовсім не так намальовані господньою рукою. І лінія північного горизонту вже не та, яку ти колись любив.
Або ось ти заходиш до двору, куди входив колись із трепетом душевним, а тепер здається, що цей двір знайшов не сам ти, а тільки твої ноги, в них пам'ять краща. А тут вже дерева і кущі не ті, що колись. І ти стоїш і не знаєш, чи той це двір і чи не пора втекти, бо як вийде з хати хтось чужий, що ти йому скажеш?
А тим часом скрипнули двері й знайомий дівчачий голос сказав: "Кого там чорти несуть?", і вийшла баба, в якої од тої дівчини зостався тільки голос, і ви обоє розумієте, що вас уже немає – тих, що були (були – тут? чи тепер точніше сказати – були там?).
Звідтіля через якийсь час я пішов собі далі – без стежок, вузенькими обніжками чиїхось городів, і несподівано знайшов те, що шукав. Ті городи були всуціль засіяні пшеницею. А пшениця в червні, видима зблизька, утворює краєвид, що не міняється тисячами років. Це щось синьо-зелене, як морський приплив, це завжди ті самі, мов туго натягнуті струни, мільйони рівних вологих стебел, що ще не стали соломою.
Я цю пшеницю знав отакою, ще коли був з нею однакового зросту. І тепер знов побачив її такою самою. І я був знов з нею тут – все одно що там, де мене вже нема.
2 
1
Коментарі