Йду на роботу десь приблизно в один і той самий час. Назустріч попадаються джентльмени, що чимчикують похмелятися до відомої точки, достойно і без поспішності. А як вийдеш на годину раніше — біжать не такі, нервові й метушливі. Це зовсім різні люди, хоч їм усім треба в один бік.
Так само в метро: як їдеш раніше — з боку Святошина буде повен вагон дівчат. Їм на роботу в центр, вони всі пишні, ренуарівські, явно пригородні. А на годину пізніше — дівчата вже тонші, київські.
Дівчата всі пишні, явно пригородні. А на годину пізніше — вже тонші, київські
А недавно вийшов із дому о якійсь такій порі, що знайомих зовсім не було. Дорога та сама, а пішоходи інші. Першим трапився чоловічок дивовижної комплекції. Пузо і задниця в сукупності являли собою майже ідеальний глобус. Ніжки-ручки короткі. Тобто він із тих низькорослих чоловіків, що їх отак-от деформує старість (можна з епітетом — невблаганна). Але ж Боже мій — як він ішов! Як цар! Курив на ходу, спинився коло урни, елегантно струсив попіл і рушив далі. Я не знаю, де такі люди беруть собі штани і як ті штани тримаються на них. На ньому трималися бездоганно: пояс на рівні екватора, правда, холоші короткуваті, зате шкарпеточки біленькі, чисті, з узорчиком, не гріх показувати. Я ще озирався на нього, і тут побачив другого круглого. Цей був зовсім не аристократ, штани починаються од підборіддя, шкарпетки нікчемні, і сам дріботить, як баба. Я ще не дійшов до метро, як зустрів третього. Це вже була невдала копія двох перших — як погано заокруглений мішок із капустою.
І в той момент я подумав: а що коли це відкрився часовий коридор саме для отаких людей, і я серед них опинився не випадково? Ця думка так стривожила, що я спеціально пройшовся повз вітрину, щоб подивитися на себе збоку. Ну, що сказать? Начебто — ще ні. І руки в мене явно довші, ніж у тих трьох.
2 
1
Коментарі
15