Перші дні нинішнього місяця — мокрі, замурзані й позбавлені барв. Це збиває з пантелику, бо березень може бути отаким і на початку, і в кінці самого себе. Ще не вгадаєш, як він протікатиме далі, ще нічого в сонній природі не закінчилось і нічого не почалось, зими вже жалко, а весни ще нема, й охоплює відчуття непевності світу й твоєї в ньому покинутості. У такі дні колись можна було запросто нарватись на якусь любовну пригоду, печальну й схожу на вторгнення німого жебрака в чужий дім. Ця пригода необов'язкова, й потім хочеться назовсім забути її. Проте в той момент вона тобі здавалася гостро необхідною — саме через те, що світ став перехідний і порожній. Так, наче ти заблудився в чистому полі й уся окружність горизонту схована в непроглядній сірій імлі. З роками це відчуття не послабшало. При тім, що я навчився його уточнювати й не плутати сезонну ностальгію з первісною еротикою, хоча ці речі й лежать небезпечно близько одна від одної.
Тут треба спробувати заново впізнати те місце, де ти перебуваєш — щоб згадати, за що любиш цю порожнечу. От саме тепер, коли вона справді порожня, просто такий собі шматок землі з умовними географічними координатами, скажімо, 50 із чимось градусів північної широти й 31 градус східної довготи. Це місце зараз іще не проявлене в кольорах, буре, як старий кропив'яний мішок, по якому подекуди проступають ледь помітні плями зелені — оливкової або такої, що схожа на окис міді на старих монетах чи снарядних гільзах. Це ще не та зелень, що буде тут трохи згодом — така, як прозорий туман. Але саме тепер важливо пережити ніжний жаль і співчуття до цього місця і сказати йому: "Не бійся, я з тобою". Хоч воно й смішно, але це саме те, що хочеться сказати.
2 
1
Коментарі