Коли щось любиш, то не хочеться, щоб про цей предмет говорили інші, бо вони наче крадуть те, що належить тільки тобі. А ще гірше, якщо вони говоритимуть про це байдужими словами, як про щось таке собі звичайне. Це, мабуть, такий різновид ревності. А ревність нерозумна, їй кортить знати саме те, чого не треба і нібито ж не хочеться.
От, наприклад, я сказав собі, що нічого не читатиму про нинішні білорусько-російські військові навчання "Захід-2017". Бо географія тих навчань включає в себе місця, які люблю — служив там в армії. Отже, нічого не хочу знати з чужих слів, сказаних без мене. Тільки зазирну туди краєм ока, і все.
От пишуть, що все там діється на семи полігонах. Дай, думаю, гляну — на яких саме, і більше не читатиму. Так і зробив. Три полігони з семи виявились тими, які добре знав. У загальному підсумку там прожито більш як півроку днів і ночей. А солдат обчислює свої дні й ночі набагато повнішою мірою, ніж будь-хто. Крім того, на полігоні немає стін і даху, і ти весь цілодобово належиш цим місцям, чуєш вологе дихання лісу, води, снігу чи туману. І вони так само належать тобі. Важливо, що туди не пускають цивільних, і ти перебуваєш із цим простором наодинці. В цьому є якась зовсім школярська радість. Все одно, що опиняєшся з однокласницею в хаті, де щасливо відсутні всі дорослі. Отак і в мене було з Білоруссю завдячуючи пустельності її болотяних полігонів.
Ага, є ще одна особливість подібних місць. Ти можеш прослужити в армії рік чи й півтора, звикаєш до своєї казарми й до облич свого батальйону. І ось опиняєшся на полігоні — а там, окрім своїх, повно незнайомих солдатів, і ти почуваєшся так, наче тебе знову забрали в армію. Й душу охоплює гостра самотність, як у перші дні служби. Й від цього твоя любов стає ще ніжнішою, бо в тебе більш нічого нема, окрім неї.
2 
1
Коментарі