Колись давно, ще в совєцькій армії, довелось служити на двомісячних зборах резервістів з одним чоловіком. Чоловік той, старший за мене, був родом з Переяславщини, здається, з Пологих Вергунів. Веселий і довгоногий, як циркуль. Йому личила тодішня уніформа — ха/бе, кирзові чоботи й пілотка набакир.
Коли подавали команду "Выходи строиться!", він казав: "Да скіки ж можна строїцця?" Для нього в тому був свій смисл, така собі гра слів, бо в нашому суржику слово "строїцця" означає те саме, що в літературній мові "будуватися", ставити хату. А цей чоловік, як він сам розказував, мусив с т р о ї ц ц я тричі. Раз оженився, поставив хату, розлучився — а хату зоставив жінці й дітям. Вдруге оженився — і все знов повторилося. І ось тепер оженився втретє — й поставив третю хату.
Це здавалося неймовірним, хто жив у ту епоху дефіцитів, уявляє собі, що таке було тоді поставити хату, хоча б одну. А тут — три.
То таки був дивовижний чоловік. Ось я за свій вік женився двічі, а хату поставив тільки одну. І якби хтось сказав, що її треба покинути й перебратися на нове місце, то була б катастрофа, бо ти сюди вклав шматок життя, отже, ця хата — це ти сам.
Я, щоправда, одну хату таки покинув — ту, в якій виріс, поставлену ще до мого народження. І то на душі тяжко, хоч та хата й робилася не мною. А як же розлучатися з тією, що ти її сам зробив?
В останні тижні часто згадую того чоловіка. Бо тепер багато людей або покинули свої домівки, або домівки покинули господарів і пішли димом у небо. Ті люди повернуться — й почнуть усе спочатку. Дасть Бог, поміж них буде й трохи таких, як той дядько, що йому легко це давалося — починати жити заново. Хоча, може, він тільки утішав себе — нібито воно легко.
5 
1
Коментарі