Десь із місяць тому дядько Микола, а йому за 80, це останній з наших дядьків, яких колись було багато, зустрів нас, трьох братів, у Яготині, щоб своєю машиною повезти туди, де поховано нашого прадіда. Де це — ми досі не знали, хоч і живемо вже довго. А історія тут ось яка. Прадід помер 1935 року, і не захотів лежати на кладовищі з усіма. Й попросив свого сина Сашка (батька оцього самого дядька Миколи), щоб той поховав його у полі на скіфській могилі під Божками, трохи на північ од Пирятинського шляху. Дядько каже, що як був малим, любив зимою спускатися на санках з тої могили. Її тепер нема й сліду: в шістдесятих роках, коли Хрущов освоював гулящі землі, могила пішла під ріллю й ставала все нижчою. Щоб плугом не порозтягало прадідові кості, дід Сашко перепоховав їх по той бік хутора, на кладовищі. Отуди ми й їхали.
Кожному по-своєму хотілось туди, хоч це й непросто. Бо є місця, де твоє минуле перестає бути ясною завершеною картинкою, розбігається на всі боки й ховається в траві, і тобі стає враз тісно, бо тут твої сліди перетинаються з тисячею інших. Ось те перехрестя в Божках, де нам треба звертати у вуличку. З одного боку живе Оля, колишня однокласниця. Ще одна, Катя — трохи навскоси, по цей бік шляху. В Божках чогось за наших часів жили особливі дівчата. А у вуличці стоїть хата Івана, з яким я сидів за одною партою. Он колодязь, де ми пили воду з малою дочкою. Все це нікуди не поділося, й відчуваєш наче якусь вину через те, що не можеш пережити усе ще раз. Аж боїшся когось зустріти, хто спитає тебе про це. І не знаєш, що з тим усім робити і як умістити в собі.
Тутешнє кладовище населене густо, аж не віриться, що у маленького хутора воно таке велике. Прадід лежить майже на краю, далі — кукурудзяне поле. Качанів багато — їх нема кому красти.
2 
1
Коментарі