Вперше здається гріхом, що ти немолодий, а через те відсунутий на дальній край війни. Тут є радіо, й ти знаєш усе, що знають всі. Без цього було б гірше. Однак, у цьому свій клопіт: ти не живеш, а слухаєш радіо. А тобі хочеться знати щось, хоч маленьке, але своє, тільки тобою пережите, нехай і важко вловиме, але саме в ньому для тебе ховається смисл того, що робиться з тобою й зі світом. Це те, що бачиш тільки ти, той ієрогліф, у якому вміщається цей день і цей тиждень, та точка, де ти опиняєшся сам-на-сам із дійсністю.
Один такий знак я побачив на другий день після вторгнення. В нашому супермаркеті люди поділилися надвоє. Одні, з візочками, забирали куплене в багажники машин і рушали на захід чи просто кудись далі від столиці. Другі брали мало. За одним таким я стояв у черзі до каси. В нього в руках — скляна півлітрова пляшка пива і п'ять пачок цигарок (тоді вони ще були). Десь отак заходять у магазин трактористи по дорозі в поле. Дядько літ 40, з обвітреним лицем і сірими очима, і в тих очах стояв злий спокій, по якому впізнаєш чоловіка, що все для себе обдумав і нікуди вже не спішить. Бо блокпост тероборони — онде, за поворотом. А дядько таки сердитий, може, йому довелося грюкнути дверима своєї хати, інакше б не одпустили, бо вони його люблять, та й він любить їх.
Якщо ти бачив когось такого, то слухаєш радіо вже про нього, хоч і не знаєш, як його звуть.
А вранці шостого дня на стовпі коло мого двору сидів знайомий грак. Він звик зранку тут підживлятися крихтами чи картопляним лушпинням. Тепер на звичному місці цього всього вже не було. Грак потоптався на стовпі й повернувся спиною до мене. Посидів отак трохи, ще раз озирнувся через плече — і повільно полетів за канал, у ближні поля, де він споконвіку живе зі своїм племенем. Полетів не назовсім, бо клаптик землі, де я живу — теж їхня територія, отже, він повернеться.
2 
1
Коментарі