Люблю останній снігопад — коли пощастить його побачити, бо він короткий і не скрізь трапляється, ось тут є, а трохи далі вже й нема. Найкращий він увечері, коли густі лапаті сніжинки, зовсім невидимі на чорному тлі неба, потрапляють у смугу світла од вікон і вуличних ліхтарів. І тоді снігопад стає враз живим і очевидним, наче він якраз і почався саме в оцій смузі вечірнього світла, нізвідки й з нічого. Сніг падає на землю й щезає в ній, немов у темній воді, невидимо й безслідно, так само, як і з'являється з непроглядної темряви неба. Цей сніг теплий, в ньому є явна й водночас невловима ознака того, що він останній — як перелітний птах, що заблудився й відстав од своїх, отак і він одстав од зими. Так і знай, що завтра день буде зовсім весняний, підсвічений зеленню півників, що виткнулися по дворах.
Коли йдеш нашою вулицею од ставка, якийсь час не видно горизонту, аж поки не опинишся на невеликому вигоні навпроти порожнього і вже нічийого двору Наталки Мартючки. І от там горизонт відкривається на північ, де в берегах ростуть високі осокори, і за ними простір стає видимим далеко вглиб, як іще вчора не могло бути, бо там усю зиму низько залягають хмари. І світлі стовбури тих осокорів ще вчора були не такі — сьогодні ж вони здаються не твердими, як личить усякому дереву, а м'якими, як свіжозамішане тісто, що росте вгору в тебе перед очима.
На краю вигону є ще один двір, звідки відкривається та сама, з осокорами, панорама, тільки вона ніби не зовсім моя — бо звідси родом Юрко, мій молодший приятель. І саме йому все це тепер дуже важливо — й останній сніг, і цей краєвид, і перші ознаки весни, бо він — артилерист під Волновахою, і саме цієї весни в нього дембель.
2 
1
Коментарі