Якби мені Бог дав бути хоч трохи художником, я б зараз спробував уловити й зібрати в одну картинку кольори молодих кленових пагонів, які вони були в оці теплі й вологі дні між Новим роком і Різдвом. Ті клени кущуються вздовж польових доріг. Від початку війни й газової кризи їх скрізь дуже вирубували на дрова. А після вирубки на тому місці вони виростають ще густіші.
Так от — кольори кленової кори. Отак, у безсніжну зиму, вони аж заворожують. Мабуть, ніяке інше наше дерево в своїй юності не може похвалитися такою палітрою, як стебла клена. Ті, що трохи старші, їм років два-три — вже однотонні, світлі, як свіжа кава з молоком, іноді з ледь помітним рожевим натяком. А от ті, що виросли минулого літа — там чого тільки не знайдеш. Вони оливкові, різних відтінків, то як не раз випране хакі, чисте, без ознак камуфляжу. А то — як прив'яле тютюнове листя, що сохне під стріхою. А далі вже темніші, мов гаванська сигара. Ще є такі, як непроникний для погляду гречаний мед. А другі — чорнильні, точніше — як густа туш, що про неї не знаєш, яка вона, чорна чи червона, доки не вмочиш у неї перо. Часто вони лілові чи такі, як спілі сливи в серпні, з таким самим сизим нальотом. Цей наліт буває густіший — як слід молока на зеленому склі пляшки, що її беруть у поле пастухи. Або прозоріший — як дим, що підіймається над сільськими димарями надвечір, бузковий, попелястий чи блідо-голубуватий. Тут ніколи нема ясно-синього, ультрамаринового. Він немов не проявлений, а все одно передчувається, вгадується, схований у глибині кленових заростів.
На все це хочеться дивитися довго, доки не змерзнеш. Бо воно таке, що його не забереш із собою, коли йтимеш знадвору до хати.
2 
1
Коментарі