Четвер, 02 жовтня 2014 16:17
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Те, що надовго

Завжди є дрібниці, про які ти давно знав, але ніколи уважно не думав, вони просто є та й годі. А потім їх ніби вимиває дощем із землі, і ти починаєш бачити їх перед собою, і вони тобі враз співставляються із цілим життям, і не тільки твоїм.

Був такий час, коли я знав деяких материних подруг ще зовсім молодими. Тоді сам факт їхньої молодості мене не цікавив. А от зараз згадав їх і бачу, що вони були якраз у тому віці, коли на них ще озираються і хлопці, набагато за них молодші, і отакі-от, як я тепер. Причому, і ті, й ті озираються з однаковою надією. Зараз тим дівчатам, якщо ще живі, далеко за вісімдесят.

Серед тих подруг була одна, Шура, бачив я її тільки раз. Шура прийшла до нас у гості звідкись здалеку, вони проговорили з моєю матір'ю кілька годин. Потім ми проводжали її полем, до траси, де вона сіла на попутку — висока, русява, сіроока і красиво-печальна.

Мені ніхто нічого не пояснював.

Аж пізніше, як виріс, мати розказала: під окупацію ця Шура гуляла з німцем, офіцером, добрим чоловіком, він її не покинув, просто війна їх розлучила. Коли прийшла совєцька армія, наші люди почали їй дорікати тим німцем. Чого воно так? От один з наших, я знав його, був поліцаєм, потім став землеміром — і ніхто йому нічого. Другий і при німцях був начальником "Заготскоту", і після війни так само, й теж нічого. А на Шуру тикали пальцями. І вона виїхала у друге село, де її не знали. А сюди їй дуже хотілося, і ото вона приходила — не туди, де колись жила, а до нас, бо ми жили скраю, а вона не хотіла нікого бачити, через те й проводжали ми її не дорогою, а полем. І через те вона була сумна. Я вирахував, що той візит був більш ніж через десять років після війни. Але ця печаль — надовго, якщо не назавжди. Мати казала, що більше вона ніколи не приходила.

Зараз ви читаєте новину «Те, що надовго». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода