Наприкінці вересня зрідка випадають особливі дні, які я люблю. Бо в них відкривається осінь, в усю її глибину, хоч нібито для цього час і не настав, бо ще ж не було бабиного літа. В такі дні — прохолодно, волого, хоч і не дощ, і зовсім немає сонця — просто собі тихо світає і тихо смеркає, все тече повільно й навколишній світ тіснішає, так, наче ти десь у Глухові чи в Путивлі, де небо нижче й людей менше. Звідси — відчуття меланхолійної самотності, але не покинутості, бо світ не порожній, у ньому відчувається присутність чогось дуже живого. Одначе такого, що існує мовчки. Наприклад, яблука. Вони тепер очевидніші, аніж були літом або ще вчора. Оскільки сонця нема, здається, день підсвічений саме оцими яблуками й більш нічим. Вони немов зайняли поміж гілок і листя те місце, що його раніше займали іволги, які тепер відлетіли у вирій. Отак, як ці яблука, заповнювати своїм тілом простір уміють, може, тільки ще гриби — чудесним чином виникаючи з нічого.
З інших живих істот у цей ряд вписуються хіба що дівчата. І то лише ті, які не знали, що ти на них дивився, і яким ти ні слова не сказав, і вони зникли так само несподівано, як і з'явилися.
Увечері отакого-от дня ти можеш опинитися десь поза городами. Там уже все прибрано, зосталися де-не-де кущики чорнобривців або червоної щириці, а все одно схоже на квітник. Недавно бачив щось зовсім фантастичне — на чийомусь городі латочка капусти, різних сортів. Через те й кольори різні — там фіолетове, аж до бузкового, там — зелене, аж до салатового. А ще кілька великих круглих капустин — ясно-небесного кольору. У сутінках вечора вони світились, як газова конфорка в хаті, де ще не увімкнули лампу.
2 
1
Коментарі
1