Наприкінці літа було дещо, чого я досі не можу забути. Бо вперше бачив це. На західному краю саду, поміж стовбурів старих груш, сонце надвечір утворювало такий собі високий світловий колодязь, в якому збиралося кілька десятків метеликів-адміралів. Вони туди по двоє-троє залітали й удень. Бо під деревами на землі багато перестиглих груш, що стікають соком і п'яно пахнуть. А ці метелики люблять пображничати. Як ото оси. Тільки ті гудуть, адмірали ж п'ють мовчки. Однак надвечір, це було щось інше.
Їх зліталося багато. І потім вони танцювали. Утворювали в тому неширокому світловому колодязі вертикальний хоровод, схожий на безшумний смерч або на отой вихор, що немов виникає з дорожньої куряви на шляху й скоро щезає, не встигаєш і роздивитися. А хочеться. Бо в ньому є щось потойбічно-живе. Оцей вихор із метеликів нікуди не щезав, і не відхилявся за межі світла.
Усе враз припинялося, коли сонце сідало. Адмірали літають швидко, блискавично. Й ця їхня гра нагадувала чужу та зовсім незнайому мову. Що то було, я не знаю.
Про цих метеликів кажуть, що декотрі з них зимують не в нас. А вилітають до Північної Африки, користуючись попутними вітрами над Середземномор'ям. Оті їхні вечірні танці справді нагадують те, як журавлі кружляють над полем перед вирієм. Споглядання тих танців було мені трохи сумним. Бо я змалку люблю метеликів-адміралів й думав, що все знаю про них. А от виявилося, що ні.
Звісно, можна розпитатися в ентомологів. Але це інша печаль, що мало стосується зоології. Це те чудо, яке ти мусив би побачити раніше, але не зумів. І воно дісталося тобі аж тепер, коли ти перестав спішити й почав жити повільно.
2 
1
Коментарі
1