Мій старший брат розказав, що в київських дворах коло сміттєвих баків стало багато викинутих книжок. Може, то російська класика? Ні, сказав він, там є все. Ми з ним обоє люди книжні, і для нас, коли йдеться про бібліотеку, словосполучення "там є все" звучить магічно. Колись, як я ще тільки опинився в Києві й не був тут прописаний, брат дав мені свою перепустку до Історичної бібліотеки, що в Лаврі, бо "там є все". Ми обоє тоді були на пів століття молодші, й оте "все" належало нам. Ми, звісно, помилялися. Ну так нікому ж од того не приключилося ніякої шкоди, окрім нас самих, і то не зразу й не так щоб зовсім очевидно.
І ось тепер ця його історія про книжки на смітниках якось дуже зачепила мене, вже не один день про неї думаю. Не скажу, щоб я чогось такого не бачив раніше. У Чорнобилі, вже після аварії, бачив цілу колишню бібліотеку, там книжки визирали з-під снігу, їх викинули, бо вони дуже вбирають радіоактивний пил.
А оці, що тепер, викинуті — бо світ змінився, є нові компактні носії інформації, а старі книжки займають багато місця, ну й знов-таки вбирають у себе пил.
Мабуть, викидає книжки не той, хто їх сам збирав. Ні, викидають те, що збирали батьки чи діди. Нічого супроти цього говорити не хочу — не суди, то й тебе не осудять. Це з тих скарбів, що держаться в хаті, доки дід чи батько каже: "Ось мене не стане — тоді й викинете".
Отже, можна припустити, що це книжки тих, кого вже нема. Печаль не в тому, що вони лежать на землі й більше не читатимуться. Печаль у тому, що десь над цією пусткою тобі вчуваються або й не вчуваються, бо ти сам їх вимовляєш, тихі запитання, сказані на самоті й звернені до тих, кого любиш: "Як ви будете, коли не стане мене? А як буду я, коли не стане вас?"
2 
1
Коментарі