За день до Нового року я косив траву.
Якби ще років п'ять тому хтось сказав таке — не повірив би. А тут ось воно — косив, на болоті, за ставком, у верболозах. Там з літа зосталася смужка трави, світло-русява, як голови моїх колишніх блондинок, якби вони всі зібралися разом отам, на тому березі.
Літом та трава стояла густа і висока, аж по пояс. А тепер вилягла і покрутилась, як ото овес, коли по ньому пройде вихор. Через те косилося незручно — то з одного боку зайдеш, то з другого, аж поки впіймаєш, намацаєш напрямок, яким той вітер ішов, а ти тепер услід за ним.
Нащо воно мені було? Ну — бо не люблю, коли добра трава пропадає нескошена, а в хазяйстві вона для чогось та й знадобиться. Це одне. А друге — сам отой колір світло-русявий здалеку притягував. От я й узяв косу і подався туди.
А воно й гарно вийшло. Небо низько, а ще й туманно, через те день підсвічувався тільки отією травою. Ну, хіба ще десь опеньок на вербі зажевріє — маленький, жовтогарячий.
А в природі — тихо-тихо. І чудесна меланхолійна самотність. Люди десь поховалися, принишкли перед новим роком, отож ніхто не насміхався з мого чудного заняття. Тільки двоє собак лежали оддалік у тій самій траві й уважно дивилися.
Коли отак косиш, хоч і зимою, в пам'яті твоїх м'язів, у всьому тілі, оживає літо — наче вранці, після нічної грози, перед тобою лежить витолочений вітром молодий овес.
Ну й блондинки згадуються легко, самі собою, бо трава — їхньої масті.
Трава ця на вигляд невагома, а насправді багато її не потягнеш, на косу лягає важче од молодої, бо ввібрала в себе і всі осінні дощі, й отой сніг, що випав був у грудні та й скоро щез.
5 
1
Коментарі