Вранці вийшов — тепло, туманно й волого, і несподівано відчув дивний жаль до Японії. Тобто, може, не до неї, а до себе, але все це було так, наче враз опинився там — зовсім сам, без нікого, і всім чужий.
Такі хвилини обману приходять нізвідки, й вони завжди справніші справжнього. А тут ще цей тьмяний ранок і мокрий туман, отак воно, мабуть, і на Хоккайдо, коли у них осінь.
Я тебе люблю, саме через те й не приїду
І я сказав тихенько (бо останнім часом це трапляється — отак беру й говорю), отже, я сказав: "Не бійся, я не приїду!". Ніхто цього не чув, а якби почув, то подумав би, що це сказано якійсь невидимій людині. Але це було сказано Японії, і сказано так рішуче, аж мені перехопило горло, наче зараз заплачу, бо я ненароком висловив більше, аніж хотів. Точніше — більше, аніж свідомо збирався перед цим сказати. А тут воно само собою взяло й висловилось: усвідомлення того, що тобі не дано прожити в якихось місцях стільки, щоб стати там своїм, а не просто там побувати. До таких місць здавна належить і Хоккайдо, і я знаю, що не можу віддати йому хоча б рік свого життя. Не взяти — а таки віддати, скажімо, посіяти й виростити рис, або прослужити той рік в армії на Хоккайдо, бо ніде, як в армії, так не любиш той простір, якому служиш, а значить — віддаєш йому свою свободу. І якщо все тут чесно, то можеш сподіватися на взаємність, і тамтешня зима, весна або осінь буде також і твоєю.
Звісно, мене там ніхто не жде, але я знаю цю різницю, і мені соромно було б опинитися там просто так, як хтось сторонній. Ось чому сама вимовилася ця фраза — "Не бійся…". Іншими словами: я тебе люблю, острів Хоккайдо, саме через те й не приїду, як приїжджає чужий, але я мушу про це сказати — так, як може сказати тільки хтось свій.
4 
35413
Коментарі
7