Сувенірна крамничка

Часом щось здається дрібним, смішним і не вартим уваги, доки думаєш про це відсторонено. А коли бачиш зблизька, воно сприймається зовсім інакше.

Ось недавно на березі Адріатики, у невеликому місті Оміш, мені довелося пережити це. Оміш — старовинне піратське місто, й сувенірні крамнички торгують відповідним товаром. В одній такій крамниці я раптом почув мову, від якої встиг відвикнути за кілька днів, бо тутешнє узбережжя розмовляє англійською та хорватською. І ось — на тобі. Це був той класичний випадок, згаданий на початку — коли все, що чуєш і бачиш, легко вкладається в анекдотичний стереотип.

— А ну-ка дайте такую же маечку, но без пирата! Ну, что неясно? Ну, без вот этого, да? Ага, вот такая, но чтобы не белая, а голубая? А? Нет? А поискать?

Пошла отсюдова, дура!

Усі, хто був у крамничці, вдали, що уважно розглядають сувеніри, а насправді прислухалися. Очевидно, ця пригода була для них як сувенір за безплатно.

Та, що торгувалася за маєчку, була не сама, а зі старою матір'ю — такою собі цілком пушкінською Аріною Родіоновною. Була з ними й дівчинка літ шести. Вона розглядала намисто з коралів, морських зірок та їжаків.

Мама так і не вибрала маєчку й скомандувала рушати на вихід. Дівчинці не хотілося йти й залишати все це тут. А її не слухали, і вона враз облившись сльозами, сказала вслід мамі:

— Пошла отсюдова, дура!

Бабуся тихо і несердито сказала їй: ти ж гарна й слухняна дівчинка, а тепер усі думатимуть, що ти не така.

Може, якби вони були багаті, це не так вражало б. Але ж очевидно, що зовсім небагаті, з убогої провінції великої країни, і хтозна, як їх занесло сюди. А ще я собі подумав, що не дуже відрізнявся б від цих людей, якби довелося заговорити. Бо я ж так само не знаю жодної іншої мови, окрім своєї.

×