У тому дворі, що од нас навскоси через дорогу, нікого не видно, вже рік чи й більше. Але я знаю, що вони повернуться. І чогось дуже не хотілося, щоб повернулися на здичавілу ділянку. А там цього літа виросла така густа й висока трава, що од хвіртки до хати й не пройдеш.
А дай, думаю, викошу ту траву, щоб воно було так, наче там хтось живе. Не те щоб я такий хороший або в своєму дворі роботи мало. Ні, була й ще одна причина – може, якраз справжня. Такої гарної трави я давно вже не бачив. Це те, про що кажуть: стоїть як стіна. Подібну траву мені пощастило косити тільки двічі в житті. І ось захотілося втретє – бо, може, більше й не доведеться.
От і скосив, і сіно вдалось на славу, й гріх було його отак зоставляти на землі, пропаде ж під дощем і сонцем. Знайшов місце збоку од воріт і склав там стіжок. Робив це ввечері, щоб ніхто не бачив. Бо є в тому нарочитість: нащо складає сіно цей дядько, у якого немає ні корови, ані кози? Це як ото прабабину прядку ставлять у квартирі – для декору.
А таки й таємна радість у тому була: стіжок вийшов гарний, високий, отже, я не розучився його правильно складати, хоч давно вже не складав.
Тепер, в оці останні місячні ночі серпня, люблю дивитися на той мій стіжок. Він при місяці здається більшим і наче живим. Стоїть і дихає. Світло серпневого місяця здавна мені чогось – меланхолійне, навіює відчуття сирітства. Може, через те, що свідчить про кінець утомленого літа. А той стіжок мимоволі нагадує ще й про те, як мало зосталось на світі близьких мені людей, у яких є корови. Мабуть, тільки троє з великого племені, до якого і я колись трохи належав. І чогось мені важливо згадувати про тих трьох людей, як і про все, що діється на світі вже без мене.
3 
1
Коментарі
2