Спробував в уяві пройти від нашої хати стежкою, що веде вздовж городу до берега. Колись робив це тисячі разів, а тепер вже давно — ні. Зрідка буваю там, одначе, тією стежкою ходиться вже інакше, в цьому є щось непристойне, як екскурсія для чужинців.

Уявляти кожен свій крок — довше, аніж просто йти

Безпечніше — в уяві. І от уявив собі, що роблю перший крок. І бачу, що досі не забув, куди ставити ногу при кожному наступному кроці. Ніколи не брався обчислювати, скільки там всього кроків — і от тепер міг би це зробити, за сто двадцять кілометрів звідти. Це фантастичне відчуття — майже реальне переміщення в просторі, коли до дрібниць бачиш землю, по якій ідеш, кожну травинку й гілку, що звисає над стежкою, й ту гілку треба одвести вбік, щоб іти далі. Тільки це дуже уповільнює справу, уявляти кожен свій крок — довше, аніж просто собі йти. Бо в уяві доводиться вимірювати простір кожного кроку. От і виходить довше. Десь отак само ходять дівчата в нових сандаліях, коли позолочений ремінець навхрест охоплює щиколотку, й повільний рух стопи малює в просторі плавну лінію, і дівчина йде, опустивши голову, щоб це бачити. Я не раз переконувався, що дівчата, які отак ходять, не дуже розумні, хоча їх можна зрозуміти. От і я в уяві йду подібним чином і, можливо, в цьому є щось таке, що ніхто не повинен би бачити.

Вдалося пройти так тільки кроків п'ятдесят, до старої яблуні на межі. Далі я збився. І ще от що сталося дивне: на початку стежки ще був ранок, бо на траві блищала роса, а коли звернув уліво, то це був уже вечір, і я почув запах спілого жита в кінці городу Михайла Тихоновича. А далеко в дворі світилося їхнє вікно, що виходить на цей бік, й це було гарно, хоч і зовсім не те, що спочатку задумувалось. А вечір настав — бо душа не хотіла, щоб її хтось там побачив.

×