Ексклюзиви
Четвер, 19 квітня 2018 14:55
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Стельмах

Інколи, здебільшого весною, як оце тепер, бере гострий жаль од того, що більше ніколи не зможу прочитати прозу Михайла Стельмаха з тим щасливим захопленням, із яким вона читалася мені колись. Його роман "Дума про тебе" вийшов, як я вчився у восьмому класі. Досі знаю й міг би показати те місце, де відкрив першу сторінку — під водокачкою, там я пас корову. На мені був офіцерський, правда без капітанських погонів, плащ дядька Василя, бо йшов довгий дощ. Книжка скоро зволожилася й пахла дощем — тим самим, під яким читався роман, і тими, що згадувалися і описувалися в романі (ріки медові, а дощі золоті, або іншим разом — сині чи ще якісь). Не міг одірватися од того всього, читав і потім, уже вночі. А дощ усе йшов, і це дивовижним чином поєднувалося — надмірність дощу й надмірність метафор Стельмаха, якому було мало розфарбовувати кожен іменник, він розфарбовував й інші частини мови, які тільки під руку траплялися. Приміром, не писав, що комусь просто страшно, а — на спині в хлопця загадючився страх. Я більше після того не читав його — може, саме тоді обпився цієї густо-лікерної метафорики, хоч згадувати той смак усе-таки солодко, особливо весною.

А той дядьків плащ згодом зносився і ним накривали на ніч корзину з малими курчатами. Аж доки він зовсім не зотлів, як торішнє листя.

А живого Стельмаха довелося побачити трохи ­пізніше, 1971-го, на розі Володимирської й Великої Підвальної, навпроти Золотих воріт, що тоді ще не стали сувенірною імітацією справжніх старих руїн. Там був гастроном, звідти й вийшов старий Стельмах із двома хлібинами в руках. Сів у машину (бежева "Побєда") й поїхав собі. Це вже була просто проза — без метафор, одначе, теж ­непогана.

Зараз ви читаєте новину «Стельмах». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода