Ранньої весни або ось тепер, на дальніх підступах до ранньої осені, зі мною робиться щось таке, що почуваюся чужим і зайвим у деяких улюблених місцях. Наприклад, у книгарні або у власній бібліотеці. Перебираєш книжки — й не береш собі нічого, й виходиш із порожніми руками, а на душі так, наче вкрав щось, і ось зараз за тобою поженуться.
А все через те, що тобі боязно починати новий роман.
У цього словосполучення — значення подвійне, і починати новий роман тобі не хочеться в обох значеннях. Ця неохота залежить не так од тебе, як од того, що діється в природі. Бо для роману, однаково, писаного чи живого, необхідна ілюзія, що все це — більш-менш надовго, щоб можна було повніше пережити щастя ясних і розумних слів, призначених тобі й заново почутих тобою. А кінець літа не дає такої ілюзії. Це — перехідний період, тут усе тремтливе, тимчасове, ненадійне, скороминуще, й воно породжує в тобі думки, яких ти не любиш. Мовляв, хіба мало було в тебе тих романів прочитано й пережито — і де воно все? І що воно тобі дало — ота вся розкішно придумана повторюваність, що не залишає по собі сліду?
В таку пору відкладаєш уміння читати, й хочеться дивитися тільки на щось, нехай і мільйон разів повторюване, зате ніким не придумане. От хоча б на повний місяць, що сходить над твоїм невеликим садом і робить сад дуже тихим. Чогось воно так буває при ясному місяці — тихо-тихо. І всіх любиш, хто тут невидимо живе, й згадуєш, що нинішнє літо було гарним, бо якось ні разу ніхто не кусався. Потім згадуєш, що воно трохи не так, бо на початку літа таки дехто кусався. І це хочеться виправити, й кажеш собі, що сам винен, міг бути обережніший, то й не покусали б.
2 
1
Коментарі