Якось непомітно настали часи, коли дуже поменшало людей, яким ти можеш розказати, припустімо, анекдот про Брежнєва, і той анекдот буде їм смішний. Отак собі ходиш і про всяк випадок придивляєшся — чи в тій ти компанії, де можна згадати старий анекдот і при тім самому не стати смішним. Про це привчаєшся дбати так само, як і про те, щоб продумано ходити по льоду в ожеледицю. І дуже не хочеться бути схожим на когось такого, хто про це не дбає. От є давній телефонно-знайомий дід, старший за мене літ на 20, і серйозніший же, бо він генетик колись був. І ось у цього діда є ідея: він знає, як зупинити війну. Треба над окупованими територіями розкидати з літака листівки. "Як ми це успішно робили у Другу світову", уточнює дід. Текст листівки — а це цілий трактат — додається. Там — аргументи, підкріплені генетикою: мовляв, росіяни нам не старші брати, а молодші. Коли по той бік фронту про це прочитають, одразу складуть зброю.
Добре, кажу, а що од мене треба? Він пояснює: ви пропхніть цю ідею в пресу, бо я писав уже двом президентам — не відповіли.
Пояснюю, що я давно не при ділах і вже нічого нікуди не пропихаю. Та й не влізе воно ні в яку газету. А якщо хочете моєї поради, то скоротіть вашу листівку вп'ятеро, бо хто її на тім боці читатиме, таку довгу!
Нє, каже він, там ні слова скорочувати не можна, бо генетика — наука точна. Він сердиться, згадує ту війну, якої я не застав, козиряє цим, давить на жалість, мовляв, хочу бути корисним людям, втрачає гідність — і це нестерпно.
Отак собі думаєш: слава Богу, живу — і ні в кого нічого не прошу.
А далі раптом підозра: але ж і в мене останнім часом рідше щось просять. Може, думають, що вже не зумію?
Тут важливо — не ступити на слизьке. Нічого. Треба буде — попросять.
2 
1
Коментарі