Четвер, 02 липня 2009 18:57
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Щось страшне

 

Найстрашніший мій сон був одночасно й найкрасивішим. Пояснити його ніяк не можу, через те рідко розказую.

А снилося таке. Наче ми гуляємо в парку в Києві поблизу комендатури. Рання весна, і крізь першу зелень видно, як від вулиці сюди йде густа міліцейська облава. А гуляємо ми з одним хлопцем, про якого казали, що це сексот КДБ, на прізвище Шевченко. Він рано вмер, а тоді був живий. Він каже, що треба тікати. Стрімголов летимо вниз до Дніпра. Схил крутий, і наростає тривога. Шевченко зник, а я враз опиняюся кілометрів за 100 звідти, на краю знайомого хутора, що зветься Божки. Звідси близько додому, але тривога стає панічною, і сховатися треба вже тепер. Тут є видолинок, біжу туди й бачу нору, що йде вглиб землі. Стрибаю туди вперед ногами й лечу вниз. Стінки нори гладенькі, з рожевого мармуру, мене несе вода, чиста, і спиною чую — не холодна. Лечу довго й безбоязно. Приземляюся в печері, де по пояс води. У ній стоять музиканти у фраках, струнний квартет. Грають, позираючи на пюпітри, що ростуть із води. І охоплює новий страх, бо лиця музикантів білі, отже, давно не бачили сонця, й виходу звідси нема.

Було ще 10 снів. Я їх не бачив

Серце вискакує з горла, я такого ніколи не знав. Страх тим дужчий, що незрозумілий. Іду на кухню, п"ю воду, курю, знов лягаю. Й опиняюся в тій самій печері, вже без води й музикантів. Навпроти, в стіні, є вихід. До нього метрів зо 3, близько. Щоб дістатися туди, треба пролізти під низькою парасолькою, що заповнює весь простір, від стіни до стіни. Пірнаю під парасольку — й випірнаю зовсім не там, де вихід. Це неймовірно, й тому знов охоплює страх, такий нестерпний, що вже боюся лягати, хоч третя ночі.

Знаю, там було ще 10 снів. Жалкую, що не побачив їх, але більше я не пережив би.

Зараз ви читаєте новину «Щось страшне». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

4

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода