На Брест-Литовському проспекті є будинок, колишній гуртожиток, що перейшов в інші руки, які його обновили. Будували його полонені німці. Такі будинки ще є в Києві, їх легко впізнати. А оцей, до оновлення, дивним чином нагадував мені квартали в Мінську, що теж збудовані німцями взамін розбомблених. Чим нагадував? Може, кольором — солом"яно-жовтим, як фарбоване волосся дівчат, коли крізь фарбу просвічує русявість, а очі карі. Й здається, що ті дівчата розумні, добрі й доступні. І ти їм за це вдячний на відстані.

Саме на відстані. Це важливо, бо той дім нагадує мені Мінськ не лише кольором, а й тим, як він стоїть. Річ у тім, що я служив у Мінську в "учебці". А віддалік стояв дім, схожий на цей. Його вікна вечорами світились, наші сержанти дивилися туди в бінокль. Режим в "учебці" був суворий. Увільнення я дістав лиш раз за півроку, години на дві. Вийшов за ворота й збагнув, що будинок далі, ніж гадалося. Між ним і мною тече річка Свіслоч, якої з казарми не видно. Лив дощ. Я пив ситро з пряником у кондитерській і дивився на той бік крізь дощ. Потім пішов назад, бо до мосту було далеко.

І ти дівчатам вдячний за це на відстані

А там, де я живу зараз, є кав"ярня. Її з тим будинком розділяє Брест-Литовський проспект, мов річка. Я п"ю каву й позираю на той бік. Як дощ або туман, здається, що там скирта свіжої соломи. А Брест-Литовський проспект ніби самою своєю назвою веде туди, де у дівчат часто природний колір волосся — солом"яний.

І ось той дім обновили — скло, пластик, євробалкони. Колір знову жовтий, але неприродний. Я пишу це, щоб не забути, який він був до того. Й щоб не забути, що проспект звався Брест-Литовським, а потім його переназвали проспектом Перемоги. І зробили це зовсім не німці.

×