Це смішно, але навіть у моєму віці, інколи, нехай і рідше, ніж колись, виникає в голові фантазія, що треба б почати жити якось розумніше, а не тим примітивно-споглядальним і нераціональним способом, яким я живу. Якщо сказати простіше, то хочеться жити нарешті по-дорослому.
Це останнє слово дуже точне. Воно, мабуть, ховає в собі пам'ять про якихось давніх дядьків, на яких хотілося бути схожим, щоб приїжджати в гості до родичів у провінцію, привозити гостинці, давати поради й розказувати дивовижні історії, а при тім твій елегантний світлий плащ пахне солодким тютюном і гірким шоколадом. Ти вже уявляєш, як тебе просять, мовляв, дядьку, та побудьте в нас ще трохи. Але тобі нема коли, бо ти живеш суворо й правильно, що дозволило тобі вивчити кілька іноземних мов і розвинути свої смаки в царині класичної музики, чого завжди хотілось, та так і не вдалося.
І от, коли ця фантазія досягає апогею, саме в цей момент з глибини душі підіймається несподівана хвиля дивного гострого жалю — бо ти уявив собі якусь дрібницю з тих, з якими доведеться розлучитися, коли хочеш, щоб усе в тебе було інакше. От, наприклад, ти уявив собі щось таке непрактичне і ефемерне, але важливе для твоєї зовсім не розумної, а споглядальної природи. Приміром — солому, що приємна тобі на запах, на дотик і на вигляд. Оце і є те, чим ти здавна любиш тішити душу замість того, щоб жити правильно. Тобі навіть іноді не важливо її бачити, але важливо уявляти. Це та солома, якою бувають притрушені зимові наїжджені санні дороги, або та, якою встилають долівку в хаті, або та, що невидимо пахне серпневими ночами з поля. Це те, що займає в душі невиправдано багато місця — хоч про це й не розкажеш повчальних історій десь у гостях, що личило б серйозній людині.
2 
1
Коментарі
1