Коли живеш на невеликому клаптику землі, рано чи пізно радість твого існування затьмарюється усвідомленням обмеженості й тісноти цього клаптика. Починаєш хотіти, щоб він був трохи просторішим, хоч настільки, щоб не проглядався весь до самого краю, щоб десь за деревами чи за ближнім горбом було таке місце, від якого не видно твоєї хати. І тоді, повертаючись із такого місця додому, ти щоразу радів би від того, що твоя хата виникає перед очима як чудо і несподіванка.
Це важливо, коли в тебе є хата.
І взагалі — важливо.
Хоча необхідні чудеса трапляються і в тісному просторі, де, здавалося би, немає звідки братися несподіванкам.
От, наприклад, груша-дичка. Я її колись тут посіяв з насінини, привезеної з країв, далеких звідси. Виросла вона висока, щось довгенько ходила в дівках і вперше вродила оце тільки тепер. Ніхто цього не ждав, бо цвіла вона якось не по-людськи — в глибині крони ховалася ледь видима китиця квіток, схожа на ремезове гніздо, і неясно було, чи то так груша цвіте, чи тобі тільки дуже хочеться, щоб вона цвіла.
Ну, й забулося про це. А недавно бачу: на грушу сіла молода сойка, сховалася серед листя й щось там клопочеться собі. Думаю: молода, дурна, там же нічим не розживешся. І тут із глибини густої крони, немов із темно-зеленої води, почали випірнати незнайомі ще грушеві плоди й падали в траву. Одне, двоє, п'ятеро. Гарні, жовті, менші за ті, з яких цю грушу посіяно, зате більші, ніж можна сподіватися од дички.
Це було схоже на те, як кішка приведе до двору кошенят, народжених десь у таємному місці, і вони дивляться на тебе, а ти на них неймовірними очима.
І твій тісний клаптик землі стає більший за себе, й на ньому можна жити далі.
5 
1
Коментарі