Четвер, 06 лютого 2020 17:05
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Що ж ви, хлопці

Ось минуло дев'ять днів, як поховали брата.

Він, було, казав:

— Я, на зло копачам, умру зимою.

— А чого ж так?

— Бо коли мені яму копатимуть, земля буде мерзла, її довбатимуть і мене згадуватимуть через слово, раз за разом.

Виходить, угадав — помер таки зимою.

От тільки земля цієї зими була анітрохи не мерзлою, м'якою, і могила пахла весною, ріллею і живим корінням трави.

Він зібрав нас тут усіх разом — ще трьох братів і кількох однокласників. Одначе, згадування виявилось набагато складнішим, аніж він собі думав. Бо нам довелося при цьому згадувати або й угадувати один одного, оскільки ми не бачилися давно, з кимось — літ п'ятнадцять, а з кимось — усі сорок дев'ять, ще зі школи. І тепер ми впізнавали один одного швидко, тільки іноді непрямо, а по тому, що ось цей схожий не на себе, яким ти його колись знав, а на свого батька, а той — на матір. Через те здавалось, наче нас тут більше, ніж насправді, бо й батьки, і дядьки, й тітки — десь вони тут, тільки не видно, і од того на душі гарно.

Отак ми стояли коло братових воріт, ждали, коли з хати винесуть труну. Ми називали один одного тими іменами, якими називали колись і якими нас ніхто більше не називав усі ці роки. І ті забуті імена легко, самі собою, спливали в пам'яті. І від того все здавалось таким, як і колись — аж настільки, що на якусь малесеньку секунду уявилось, що ось прийду додому з кладовища, навпростець, через Кудришин город і через наш вигін, а мати спитає, де був. І я скажу, що ми брата хоронили. І вона скаже, як колись, коли ми щось нашкодили: "Що ж ви, хлопці, наробили?"

І думаєш собі: може й добре, що їх уже немає, ні його батьків, ні моїх.

Бо що б я їм сказав тепер?

Зараз ви читаєте новину «Що ж ви, хлопці». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода