З роками зрідка з'являється один незнайомий острах, і от починаєш його обдумувати. Цей острах від того, що ти, можливо, давно з'їхав з котушок або просто тебе вже й немає зовсім, а тобі ніхто з ближніх про це нічого не каже — жаліють, або ти їм примелькався і вони того не помітили. І тільки випадково, за непрямими ознаками, ти можеш здогадатися: щось стало незворотньо не так, як раніше. І не так легко визначити, що саме.

Ну от хоча б таке: починаєш мимоволі співвідносити себе з істотами дрібнішими і слабшими. Ось при тобі погладили кота, і це гірко й завидно — а чому не мене? І вже тільки аж згодом соромишся своєї ревнивості, бо вона смішна й нерозумна. Хоч якщо сказати по правді, вона тобі приємніша, ніж отой розумний і правильний сором. Інколи вдається все це оминути — в якихось надто очевидних ситуаціях. Наприклад, коли тобі поступаються місцем у вагоні метро. І ти гордо відмовляєшся, і тримаєшся ногами за підлогу, і все нібито врівноважується між тобою й тими людьми, хоч вони, бачу, не дуже вірять.

Одначе корені цих відчуттів переплетені химерно й дістають кудись глибше, ніж у нинішню повсякденність. У нашому взводі в учебці був такий Толік Бутько, білорус, він до армії закінчив консерваторію. І йому доручали готувати батальйонний хор до 7 листопада абощо. Толік, добра душа, брав у хор весь наш взвод, бо хористів звільняли від стройової підготовки. На репетиції він слухав нас, морщився й казав тому чи другому: "Ти не співай, тільки рота відкривай, наче співаєш!" Не знаю, як кому, а мені було незручно перед Толіком через свою другосортність. Тоді, правда, це пом'якшувалось надією, що я ще навчуся співати так, щоб він не морщився. А тепер усе більше сумніваюся в цьому.

×