Недавно їздив на батьківщину, де не був із минулої осені. Мандрівки в ті місця, що ти їх колись покинув, з кожним разом усе більш обтяжливі, бо ти вже знаєш, що доїхати туди не завжди означає туди повернутися.
Повернення — вічна спокуса і вічна ілюзія. Онде стоїть хата, де колись за комином на печі висіла легка дерев'яна жердочка, а на ній — вінок цибулі або ще якась одежина. Мій брат, коли був малим, якось учепився за край тієї жердочки, як за перекладину турніка — і тут таки загримів донизу, з печі на припічок, з припічка на піл, з полу на долівку. Бо жердочка, як у всіх тоді, кріпилася на двох конопляних мотузочках, а кожен з них прив'язаний до гвіздка, забитого в глиняну стіну.
От і те, що ти називаєш батьківщиною, держиться на таких ефемерних конструкціях. Це те, на чому ти тримаєшся в ній, а вона тримається в тобі. Й не проси у неї більшого, бо те, що є — ото і є все, що твоє.
Он же вона стоїть, та сама хата, де тепер ніхто не живе. Може, й та сама жердочка там і досі висить, бо конопляні мотузочки на диво довговічні. Тільки не заходь туди — бо ніщо тобі не вернеться, окрім того, що зостається в тобі, де б ти не був.
Здавалось би, це проста істина, а їй доводиться довго вчитись. Коли ми стаємо дорослими, то ще не раз необережно хапаємось кожен за свою жердочку, бо не впізнаємо, що то вона, і знов падаємо.
Цього разу ми з братом з'їздили туди обачніше. Бачили тих, кого хотіли побачити коло їхніх воріт, і ніде ні разу не переступили порога їхніх хат. Так, наче ти не в гостях, а просто йдеш, як колись, додому з поля чи з тракторної бригади, і от зупинився коло воріт ненадовго погомоніти з добрими сусідами.
2 
1
Коментарі