Хто служив в армії, знає, що таке учбовий батальйон, або учебка, де все бігом, а те, чим салаг лякають, теж бігом — крос 10 км, повна бойова викладка. Для зв"язківців це найскладніше. Ми ж тут не для того, щоб бігати, нас третина — з плоскостопієм, зате в нас нібито варить голова. В армії нас дражнять "воєнниє пчєловоди", за емблеми — як бджола, що її шандарахнули мухобойкою. Емблему-бджолу звуть ще мандавошкою, й після кросу ми всі схожі на ту бджолу.
Після кросу зійшов місяць, а мені колись, щоб стати сновидою, треба було повного місяця й втомитися. Наша казарма — три кубрики: найдалі мій взвод, ближче до виходу — другий і перший. Ліжка в усіх кубриках стоять однаково. А як ти сновида, то можеш прокинутися потім де завгодно.
Чи вставав тієї ночі, не пам"ятаю, а таки вставав, бо коли скомандували "Ррота-пад-йом!", я схопився, засунув праву ногу в чобіт, а там вже була ліва нога іншого солдата. Й то не мій чобіт і не мій кубрик, просто ліжко стоїть так само. Уночі я впав туди, й солдат не прокинувся, а тепер ми надягаємо один чобіт на дві ноги.
Рота, сто двадцять душ, уже стоїть у дві шеренги перед нами й ірже.
Тієї миті я полюбив свою роту
Наш сержант Сірожа Мильченко, між іншим, справжній азіятський казах, не сміявся. Він скомандував усім "Атставіть!", а нам: "Ви, луноходи, в строй бєгом!". І все. Може, він згадав свій перший крос, а, може, й не таке тут бачив. Це була мить, коли все без слів зрозуміло одразу всім. Нас із тим солдатом потім ні словом не дражнили, хоча могли б. Тієї миті я полюбив свою роту й зрозумів, що колись мені її не вистачатиме.
Через двадцять літ я приїхав туди. Казарма стояла на місці, але була вже не армійська, а міліцейська. А як це буває в них, я не знаю.
2 
1
Коментарі
2