Снігова баба

 

Трохи раніше, ще до нинішніх морозів, телефонували з села й сказали, що там випав сніг і мій небіж Любчик зліпив снігову бабу.

Снігу тоді було ще мало, він лежав нижче трави, путньої баби з такого не зліпиш, і довелося шукати, де сніг чистий, без трави й листя. Такий сніг лежав тільки на столі, що стоїть у дворі під яблунею. Над тим столом літом висіло велике яблуко й довго не падало. Отам Любчик і поставив свою бабу — маленьку (таке нещасне, як кошеня, каже наша бабуся) — і ніс із морквини вийшов більшим, ніж сама баба.

А тепер снігу випало стільки, що її й не видно, та вона й не достояла до снігопаду, бо було кілька теплих мокрих днів. Але те, чого не бачиш — здається, що воно й досі там.

Чому мені так важливо, щоб вона була? Бо на початку зими світ незатишний і необжитий. А от коли в дворах там чи тут стоять оці баби — все стає інакше. Ніби якось тепліше, звідки б ти не дивився на світ, із вікна чи знадвору, удень чи вночі.

Я любив кататися на лижах уночі

Колись я любив кататися на лижах саме вночі. Навіть коли немає місяця — сніг підсвічує темряву. Тоді ще багато наших людей дещо знали про білі полярні ночі й інколи скупо згадували про те диво. А я літ до п"ятнадцяти думав, що білі ночі саме оце і є — коли допізна  можна кататися на лижах.

Із тих пір сніг мені пахне соломою, яку надвечір заносять до хліва або везуть із поля саньми. Це така сама ознака обжитої зими, як і сніговики.

Літ двадцять тому в Чорнобилі я бачив дивовижну картину: уздовж вулиці стояло кілька великих снігових бабів. Вони здавалися неймовірними, бо дітей звідти давно вивезли, у місті жили тільки ліквідатори. І ось раптом — ці снігові баби. Я бачив одного з тих, хто їх ліпив —  циганистий моряк у тільняшці й бушлаті. Він був сам і робив своє діло дуже серйозно.

×