Ексклюзиви
Четвер, 01 лютого 2007 17:12
Віталій Жежера
Віталій Жежера
Віталій Жежера

Снігопад і опудало

 

Останні кілька днів я жив неправильно й багато грішив. Це був вир відчаю: чим більше намагаєшся виправити гріхи, тим більше вчиняєш нових. Люди, які могли б врятувати, не озиваються, бо ти в них уже он де сидиш зі своїми гріхами. Озиваються інші, дуже доброзичливі, й саме тому нічого доброго з того не виходить. Світ ніби перестав належати мені. Навіть пухнастий снігопад, який я люблю й сприймаю як призначений саме для мене подарунок, цього разу був не мій, наче в ньому хтось бурчав, мовляв, іди собі, опудало, цей сніг надто гарний для тебе.

Й серед тих нестерпних годин трапилося кілька хвилин порятунку. Це сталося у селі, де я давно не був. Я сидів у теплій сусідській веранді спиною до вікна, що крізь нього видно дорогу й шовковицю на вигоні. Тут мене звуть дядьком, і мене це по-особливому тішить, бо це одне з небагатьох місць на землі, де мені й досі трохи смішно й незвично зватися дядьком. Бо тут так звалися завжди інші.

Тут мене звуть дядьком

Доки мене тут не було, в сусідів підріс хлопчик — йому, може, року півтора, не більше. І я тримав хлопчика на руках, доки бабуся готувала сніданок для нього. Він мовчки й серйозно грався браслетом мого годинника, а я гладив його теплу круглу голову, світле солом"яне волоссячко. Він як дві краплі води схожий на свого батька, коли той був отакий малий. У це важко повірити, але я колись отак само тримав на руках і його батька, можливо, на оцьому самому місці. І мені захотілося, щоб бабуся довше готувала сніданок, бо оці кілька хвилин, коли тримаю хлопчика на руках, — я врятований, я захищений ним. Цей хлопчик — єдина в світі істота, що не докоряє за мої гріхи, бо просто не знає, що воно таке.

Зараз ви читаєте новину «Снігопад і опудало». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

11

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода