У світі багато місць, де я ніколи не бував. Особливо заворожує одне таке місце, прикметне тим, що я біля нього прожив немало літ, і при тому моя нога там ні разу не ступала. Так, мабуть, живуть на березі прикордонної річки, тільки те місце не було річкою.
Воно являло собою кілька городів — на північ між нашим двором і полем. Такий прямокутник, по периметру якого я ходив безліч разів, і ніколи — навпростець. А там усього метрів 150, кілька хвилин ходу. Цей простір наскрізь проглядається з пізньої осені до весни. Але ця видимість не відкриває тобі нічого, те місце залишається недоступним. Тудою просто не годиться ходити. Я бував у хатах, що стоять при вході до тих городів, але ні разу — на самих городах. Коли заходиш до хати, легше пояснити, чого ти тут, аніж тоді, коли йдеш по городу. Це територія інтимніша, ніж хата. Це не треба всім бачити. Як там погано вродило — щоб не сміялися, а як добре — щоб не заздрили. Ця інтимність залишається навіть зимою, уже не кажу про літо, коли цей простір стає таємничо-непроникним для очей — і не тільки.
Із переднього колеса зробилася враз вісімка
От був випадок. Ми з однокласником Василем, будучи в чудесній ейфорії, захотіли скупатися в ставку опівночі. А до ставка найлегше було дістатися вузькою стежкою через город тітки Лисовети. Ми сіли на велосипед і рушили. У пітьмі з'їхали зі стежки й потрапили в капусту. Вона в тітки тоді вродила така, що з переднього колеса зробилася враз вісімка. А найгірше — ми ніяк не могли знайти, де в тієї капусти край, хоча ділянка й невелика. Згадується це з приємністю, бо капустяні голови були чудово прохолодні.
Тепер згадую про це частіше, бо Василь, кажуть, зараз сидить удома, як мала дитина, його не випускають, щоб не зайшов надто далеко. Хоч тоді саме він першим знайшов вихід із капусти.
2 
1
Коментарі
6