Колега-журналіст привіз мені з Іраку шоколадку, які там дають американським солдатам. Дивна така обгортка — не надто яскрава, без малюнків, а лиш інструкції. Ніби й не шоколад, а точильний брусок абощо. Але то продукт люкс-калорійності. Я був якраз голодний, однак віддав шоколадку синові й забув про неї. А він нею поділився з друзями й сказав потім, що смак був так само специфічний, як і обгортка.
Сказав він це вранці. А я подумав, що зовсім невипадково віддав йому саме цю шоколадку. Може, в мені отак-от ожила пам"ять про батька.
Батько любив згадувати, що німецьким солдатам аж до кінця війни видавали шоколад. Він на це надивився, коли був у них в полоні. Він їм, можливо, заздрив, але то була якась презирлива заздрість. Така сильна, що він зневажав шоколад до самої смерті. Я не все розумів, бо він згадував про це завжди не до речі. Приміром, Хрущов по радіо каже: "За двадцять літ буде комунізьм, за роботу, товаріщі!" А батько раптом: "А німецьким солдатам шоколад давали!" Я сердився за цю його неадекватність.
Німецьким солдатам до кінця війни видавали шоколад
А ще здавалось перебільшенням, що "аж до кінця війни давали". А коли батька не стало, один фронтовик розповів мені свою історію. Він — саме в кінці війни — з приятелем ішов у Німеччині полем, і поле було густо всіяне шматками шоколаду. Хлопці були голодні, але не брали — боялися, що отруєний. А потім дізнались: то просто німці, відступаючи, підірвали шоколадну фабрику. Отже, правда, що "до кінця війни".
Усе це тепер десь у мені сидить. Як чую солодку передвиборну рекламу ("Ми — надьожность!"), кортить спитати: а солдатам шоколад? Канхвєтку "тузік"? Але мовчу, бо вони все одно не зрозуміють.
2 
1
Коментарі