Я народився восени. Кажуть, це зовсім невесела історія, бо я був пізній, шансів мало, усі думали, що воно вже вмерло, а воно — ожило. Я цього не пам"ятаю, і восени почуваюся затишно — може, якраз через те, що не пам"ятаю зовсім нічого.

А от на початку літа мені трохи тривожно, бо саме тоді вперше трапилося щось таке, що я пам"ятаю.

Це було вранці, а вночі перед тим пройшла гроза. Я пішов стежкою вздовж городу — там така стежка, що я нею потім завжди любив ходити. Дійшов до кінця і побачив те, що й тепер згадується мені — коли вичерпаний і не можу ні про що думати, і перестаю сам себе відчувати, і не знаю, є я насправді чи немає.

Це було жито. Воно стояло стіною — вище за мене. У цей період росту його стебла не зовсім зелені, а трохи сині, із сизим нальотом — чистого й прозорого кольору морської води. Жито ще було мокре від нічного дощу, й це підсилювало враження вологої глибини. Утім, воно нагадувало таки не воду, а ліс. Тепер інколи навіть здається, що я ходив тоді поміж стеблами жита, як у лісі між деревами, хоч і сумніваюся в цьому. Заходити туди було таки боязно, бо це вперше я побачив безконечність углиб. Тепер дивлюсь іноді на ту смужку землі — там ширина всього метрів чотири, не більше. Але ж тепер це можна бачити згори, а тоді — ні.

Справжнє море я побачив у тридцять років

Сама собою оця стіна жита, за пізнішими книжними враженнями, дуже нагадувала море — якщо уявити його в розрізі.

До речі, справжнє море я побачив далеко пізніше, вже коли мені було 30 років, і воно мене вже нічим не вразило. Бо його розміри не дають можливості побачити глибину зблизька, а колір води такий подібний на колір житніх стебел на початку літа, що це сприймається як підміна.

×