Чорне гілля груші під дощем — наче мокрий ієрогліф, на якому ще не висохла туш. Немов чути її запах — гострий, злегка спиртовий. Аж захотілося, щоб хтось нагадав, чим саме пахне туш. Одначе живу серед людей, які ніколи в житті не писали ні тушшю, ані чорнилом, тільки кульковою ручкою, а кулькові ручки нічим не пахнуть.
Доки розпитував про це, за вікном стемніло й не стало видно гілок. Зате само собою згадалося дещо, сховане в тій темряві — не тут, а далеко, на лузі над Хоролом. Там завжди росла трава, її косили ті, хто жив на Захороллі. Потім — хто вмер, хто постарів для такої роботи, а хто продав корову. Наче нічого й не змінилося. А ось минув рік, другий. І в траві на лузі з"явилося те, чого не було раніше — десятки, а то й сотні груш і яблунь. Ще малі, ледь вищі трави й нижчі чортополоху. Але — багато. Мабуть, вони й раніше сходили там, а їм не давали вирости, косили.
Якось горіла торішня трава на лузі — все вигоріло, потім ожило — сердите, колюче, таке, що зайці його бояться гризти зимою. Бо, хоч воно й груші з яблунями, а то таки не сад, а ліс.
Його посіяли корови. Вони товчуться тут із весни до осені. Пасуться чи ні, а коли приходять додому, їм дають яблук або груш, що в кого є. Корови це люблять. А потім повертаються на луг. Так і посіявся ліс.
Восени пахнутиме плодово-ягідним вином
Коли він виросте великий, багатьох із тих корів забудуть як звали. А все одно можна буде вгадати, де чиє дерево. Бо в кожної корови — хазяїн, а в нього сад. А там груші-яблука — мов нарошне, щоб сусідам завидно, що в них не такі. В лісі вони здичавіють, здрібніють — але смак ще впізнаватиметься. Буде гарно — як ліс зацвіте. А восени пахнутиме плодово-ягідним вином. Добре побувати б там — коли ліс постаріє настільки, що в ньому заведуться дятли.
2 
1
Коментарі
13