У молодості дуже хочеш стати розумним, а як — не знаєш. Той стан панічний, бо тобі здається, що це треба і можна зробити швидко, якщо, скажімо, не спати півроку. І твоє хотіння таке сильне, що й не спиш півроку, й робиш інші дурні подвиги. Це триває, аж доки не втомишся, й не зробишся схожий на людину, яка досягла того, чого хотіла, а насправді ти просто втомився. Слава Богу, це давно минулося, а все одно жалієш себе, коли все те раптом згадається.
Це триває, аж доки не втомишся
Якось, коли нам було літ по 20, один мій приятель сказав, що він читає одну рідкісну й розумну книжку. Але мені її не дасть, бо тоді й я знатиму те, що знає він, а поки що — він попереду. Ця фраза здається геніальною у своїй простоті. Та в цьому був і деякий сенс, бо тоді далеко не всі путні книжки були доступні просто так. Ми могли здогадуватися, що вони існують, але не кожен знав, як вони звуться й де їх знайти. Я того свого приятеля, принаймні тепер, розумію — без жодної іронії, бо ми обоє вийшли з того середовища, в якому батьки наших батьків ще не вміли читати. Чим далі живу, тим більшого драматизму для мене набуває та його фраза — так чесно й простодушно вона була сказана. І скільки за нею стояло відчаю. Це схоже на те, як людина випірнула посеред океану, й навколо у воді ще багато інших людей, а океан бездонний, і ніхто нікого не може порятувати, хоч би й хотів, бо берега не видно, і ніякої шлюпки немає поряд. Тут кожен триматиметься на поверхні довше сам, аніж удвох, і це треба розуміти, якщо не хочеш потонути.
Я тепер вже знаю, що він не потонув, і прожив життя, не схоже на життя інших, і це, може, важливіше, аніж бути розумним. І сталося це не завдяки книжкам, а завдяки отому самообману, коли віриш, що на світі є розумна книжка, що може тобі допомогти.
2 
1
Коментарі
21