Скількись днів тому, перед тим, як почалися перебої з мобільним зв'язком, обізвався давній київський приятель. Ми однолітки. Він професор-гуманітарій. Пише розумні книжки людською мовою, що дано не всім професорам. Пише багато, з тією методичністю, що властива хіба тільки німцям. Він, десь у предках, таки справді трохи німець. Дві останні книги написав уже під оцю, Велику війну.
І ось — його дзвінок. Ми говорили про високі матерії, точніше, він говорив, а я слухав, бо люблю його слухати. Про побут ніколи не говоримо. Та оскільки з деяких пір мій приятель з волі обставин опинився поза Києвом, то я таки спитав, як йому живеться і чи тепло там, де він є.
Він відповів, що тепло, бо я, каже, топлю в печі. Ну, і знов про високі матерії.
А я собі кажу: стоп! Він же корінний киянин, весь вік прожив у квартирі з батареями, а піч хіба що в музеї бачив. Не втерпів я й перепитав:
— Ти — в печі топиш? Як?
І він розказав — як. Спочатку, каже, береш стару газету, або сухого листя чи трави. Зверху — трохи картону, а на нього — тоненьких сухих гілочок. Коли все те розгориться, можна потроху підкласти дров. А коли дрова утворять жар — можна підкинути вугілля.
Він розказував це докладніше, немов книжку писав. Розказував із зворушливою гордістю, як людина, що вперше в світі відкрила цю технологію.
А я слухав зачаровано, бо вперше розпалював грубку дуже давно. З тих пір робив це тисячу разів, і не скажу, що забув радість першого розпалювання, бо ця радість повторюється кожного зимового вечора. Й на душі було гарно — бо ось і ще хтось знає, як це робиться.
А ще з'ясувалося, що ми починаємо розпалювати в печі, кожен у своїй, приблизно в один і в той самий час, коли надворі смеркає й горобці ховаються під стріху.
2 
1
Коментарі