Це слово останнім часом я повторяю про себе часто. Перед цим воно мені багато літ не згадувалось, а тепер повернулося. Може, через те, що в ближньому майбутньому ворушиться тривога, непевність і загроза невідомих катастроф, і чомусь багато думається про те, що Бог не все бачить і багато прощає тим, кому не слід.
Де взялося те слово — треба пояснити. Колись у різних установах кадровиками служили відставники "з органів". Принаймні, в закладах культури чи освіти завжди сидів у скромному кабінетику такий чоловічок, непримітний ніби, але всі знали, що у нього "сам маршал Баграмян у ногах валявся", так що будьте обережні. А в одній установі їх було аж троє таких. Двоє молодших, квадратних, як ведмеді, й один старший — куций, кощавий, бадьорий такий живчик, у зеленому короткуватому піджачку. Очиці сірі, колючі, й весь насмішкуватий, бо для нього ми, навіть оті квадратні полковники — салаги, він починав кар'єру раніше. І от ці кадровики іноді брали мене з собою на перекур. Балакали небагато, але багатозначно й повчально, переважно — отой старший. Замолоду він служив у відділі СМЕРШ при козачому корпусі й якось на перекурі розказав історію про те, що у них у штаб корпусу "внєдрілся" німецький шпигун у званні нашого майора, з бойовими нагородами і бездоганною репутацією, отак воно буває, да-а.
Ті двоє мовчали, а я спитав, що було далі. Він повільно затягнувся цигаркою й сказав оте одне слово, з розкішною великоруською вимовою: "Ра-аз'блачі-і-ілі…". І більше нічого. Але за тим словом ніби відкрилась прірва чиєїсь передсмертної невисловленої самоти.
Я знаю, він давно й благополучно помер своєю смертю. І ніхто не розпитав його про все до кінця. Але от зараз звідкись узялося відчуття, що він знову десь близько, бо інакше чому мені оте його слово так настирливо повторюється?
2 
1
Коментарі