Здається драматичним, коли заходиш на платформу метро — десь там, де вона неглибоко, скажімо, на станції Нивки, — і бачиш, як знадвору сюди залітає пух тополь.
Ці пушинки повітряним потоком несе вглиб, у темряву тунелю, й вони скоро перестають бути видимі. Мабуть, до тих пушинок причеплені тополеві насінинки, і їх шкода, як шкода всього, що зникає в тебе на очах, надовго чи назавжди.
Це особливо гостро сприймається тоді, коли тебе самого заносить не туди, куди треба. І ти витрачаєш день або й два на речі, тебе недостойні й тобі зовсім не потрібні. Це чужі клопоти, чужі війни й чужі застілля після перемог у тих війнах. І от потім, ще днів зо два, як не більше, намагаєшся повернутися до себе — нормального й самому собі необхідного й не противного. Це зрештою вдається. А все одно потім враження таке, що якась частина тебе безповоротно зникла в тому тунелі.
Я не настільки звихнутий, щоб вірити, що ці пушинки тополь десь там колись проростуть. А все одно іноді, їдучи в метро, приємно думати, що за вікнами вагона повз тебе проносяться густі тополеві ліси.
Витрачаєш день або й два на чужі війни й чужі застілля після перемог у тих війнах
Це така собі бокова, віддалена думка. Коли до неї спробуєш придивитися ближче, уважніше — вона одразу тікає.
Але вона, буває, загострюється — коли раптом поїзд метро зупиниться з якоїсь причини в темряві поміж двома станціями. Й уявляєш, що це попереду на колію впав стовбур старої тополі. І тепер якісь товсті веселі молодиці в помаранчевих жилетах вовтузяться, намагаються відтягти той здоровенний стовбур на узбіччя, в пітьму, а там тісно, бо ліс же підступає близько до колії.
Уявляється це недовго, може, чверть секунди, але настільки гостро, що навіть чуєш гіркий запах тополевого листя, що просочується до вагона з глибини тунелю.
2 
1
Коментарі
9