Пташка

З тих пір, як умер грак з перекушеним крилом, що жив у мене на балконі, я зарікся втручатися в драми природи. Хай воно собі йде як іде, без мене, я ж не святий Франциск. Отож, сховав гракову клітку, щоб нічого не нагадувала, а на тім місці поклав два бронежилети, залишені майданівцями. Здавалось — назав­жди, але скоро вони знов комусь знадобилися, й той куток балкона зовсім звільнився. Та й я наче звільнився від звички брати на себе забагато і втішався думкою, що от тепер житиму розумно й правильно, не влазитиму, куди не просять, робитиму, що можу, і не більше.

А ось недавно ніби отримав знак: мовляв, якщо ти вже народився дурним, то таким і будь, ти й так хороший, нема чого експериментувати з божим промислом. А трапилось таке.

Йду надвечір додому, бачу — сойченя випало з гнізда, а де те гніздо — не видно, може, десь зовсім не тут. Спробував посадити пташку на дерево — падає. Переконував себе, що треба розвернутися й піти, бо це ж смішно — всіх не врятуєш, хто випав з гнізда. А навколо крутяться ворони, одна, потім дві. Їх одганяє стара сойка, але скоро ворон стало шість, і фінал історії вимальовувався не на нашу користь. Що ж, забрав я його додому. Іду й плачу, бо так хотілося кудись од себе дурного подітися, а воно не виходить. Кажу йому вголос: "Ось научишся їсти і літати — випущу, чуєш?" Пташка вже наступного дня сідала мені на плече. Коли вона там ­сидить і чистить пір'я — це відчуття гарне і якесь дуже чоловіче, але при тім рідкісне, давнє. Отак, наче у тебе в домі з'явилась дівчина, немож­лива і недоступна, якими бувають саме птахи, чий світ не перетинається з ­нашим. Однак, інколи це трапляється, і ви вже одне одному не зовсім ніхто, і обоє знаєте, що це не назавжди.

×