Є місця, які ти знав особливими й незвичайними, а потім вони перестали такими бути. І через те тобі тяжко туди навідуватися, бо це все одно, що ходити по сухому дну річки, чиї колишні води, чисті й глибокі, ніколи не можеш забути. Але тепер її русло вже давно порожнє й поросло травою й очеретом, і цього тобі краще не бачити.
От і на Хрещатику давно не був, від початку весни, якось обходив стороною, не спеціально, а воно само собою так виходило. А все одно — ні-ні, та й захочеться почути — хто там, що там, не головне, про що й так усі знають, а які-небудь живі курйози та дрібниці. От і розпитую. Недавно мені розказали про бабу, що тусується в околицях Макдональдза біля метро, де колись була висока снігова барикада з кривим проходом у вигляді літери Z. Та баба розмовляє тільки сама з собою, але, якщо прислухатись, то насправді не з собою, а з тамтешніми вуличними птахами: "Ви, голуби, божі пташечки, і я вас годую! І ви, горобці, божі пташечки, отож, і вас я годую!"
Річ не у словах, а в інтонаціях — з людьми так не говорять. Це не для наших вух, і треба довго вслухатися, щоб зрозуміти.
А ще розказують про ту бабу таке. Її завжди пускали до Макдональдза, а потім перестали. Бо вона робила шкоду, і не раз. От заходить вона туди, а там є такий стенд, на якому багато безплатних рекламних проспектів і глянцевих листівок. Баба ловила момент, коли ніхто в той бік не дивився, брала добру пачку листівок і запускала їх віялом під стелю, над головами мирних любителів гамбургерів. І при цьому щасливо примовляла: "Фр-р-р-р-!". Це була акція чистого мистецтва, без жодної корисливої мети — як усе, що робить справді вільна людина, живучи над берегом колишньої ріки.
5 
1
Коментарі