Наш двір і город розташовані низько в долині Хоролу, і через те після заходу сонця тут щоразу залягає туман. Це чудо, що регулярно повторюється з весни до пізньої осені, кожного вечора, одначе я стараюся його не пропускати й подивитися, коли буваю там. Той туман чимось заворожує. Він лежить смугою, верхній край якої бездоганно рівний, як ото окреслений під лінійку. А над цією лінією в повітрі зависають крони прибережних верб. Сама ж смуга туману підіймається над лугом невисоко, десь під людський зріст, і видима лише з відстані, кроків за двісті. Це означає, що туман негустий, він є й там, звідки ти на нього дивишся, тільки зблизька, коло себе, його не бачиш.
Коли настає зовсім ніч, він не пропадає з очей, бо підсвічений зірками з неба. Хоча найкраще на нього дивитися в ясні місячні ночі.
Про туман кажуть, що він як молоко. Таке порівняння здається надмірно буквальним і якось не по-хазяйськи придуманим, і мені спеціально знадобився один вечір, щоб уточнити цю метафору. Тут справді є молочний мотив, але ось який: ніби ти допив молоко з пляшки зеленого скла, й тобі стало видно її напівпрозоре дно, вологе, біло-зеленкувате. Тобто, це лише слід молока на денці скляної посудини, яку ти принесеш додому, в обжитий простір, звідки те молоко й було взяте.
Інколи, зрідка, туман підіймається вище дерев. І нічний пейзаж при повному місяці стає тривожним, урочисто-страшнуватим, бо горизонт звужується настільки, що в радіусі отих самих двохсот метрів від тебе починається край світу. Звісно, ти добре знаєш, що за цим туманом, на відстані менше кілометра, на високому березі живуть люди. Звідти чути, як дзявулить чийсь собака. Лише його голос за тим туманом звучить так, ніби цього собаку покинули на кораблі, що беззвучно тоне в океані.
2 
1
Коментарі
2